Деркач Микола Васильович
Микола Деркач: Вчитель, що закрив собою майбутнє
(08.07.1993 – 12.12.2022)
Кажуть, що справжній педагог навчає не лише словом, а власною долею. Життя Миколи Васильовича Деркача – це урок найвищого ґатунку: про те, як змінити шкільну крейду на кулемет, а затишок класної кімнати – на холодний окоп, аби діти, яких він так любив, ніколи не знали «душевних тюрем» війни.
Педагогічна династія та покликання
Микола народився в родині, де слово «просвітництво» було святинею. Син вчителя військової підготовки та вчительки географії, він із дитинства вбирав дух дисципліни, ерудованості та любові до рідного краю. Після навчання в Рівненському державному гуманітарному університеті, у 2014 році він повернувся до рідних стін – у Бузаківський ліцей, де колись сам був учнем.
Вісім років він викладав трудове навчання та туризм. У стінах шкільної майстерні Микола Васильович не просто вчив хлопців тримати стамеску чи працювати за станком – він виховував у них чоловічу гідність. Як найстарший із шести синів у родині, він відчував відповідальність за кожного, хто потребував поради чи допомоги. Його щирість та доброта зробили його улюбленцем і учнів, і колег.
Відповідальність перед Богом і Нацією
Навіть улюблена робота не втримала його, коли настав час захистити молодших братів. Микола перервав вчителювання, аби пройти строкову службу, подаючи приклад справжнього чоловічого вчинку. Повернувшись до школи у 2016-му, він продовжував сіяти «добре і вічне», аж поки лютий 2022-го не змусив його знову одягнути однострій.
У березні 2022 року вчитель став кулеметником славетної 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки: Миколаївщина, Запоріжжя, Донеччина, Луганщина та Харківщина.
«Мамо, армія – це моє, я зміг, я не злякався! Я зробив все бездоганно», – ці слова після першого бою стали свідченням того, що вчительська витримка перетворилася на сталеву волю воїна. Попри п'ять контузій і поранення, він щоразу повертався в стрій.
Філософія Перемоги: «Даймо дітям світло»
Микола воював не просто за території, а за світогляд. Його остання розмова з мамою стала заповітом для всіх нас. Він закликав не обмежувати молодь у радощах життя навіть під час війни, бо саме за їхнє право на «кольоровий світ», за їхній сміх і вільний розвиток він тримав свій кулемет. «Ми стоїмо тут за хлопчиків і дівчаток, за матерів, бабусь і коханих та за Україну – вона також жінка» – слова Миколи Васильовича. Як педагог, він розумів: ми боремося за те, щоб виросла здорова, вільна нація.
Останній бій та вічна пам'ять
12 грудня 2022 року в районі селища Синьківка на Куп’янщині Микола прийняв свій останній бій. У хвилину смертельної небезпеки він, вірний своєму покликанню захисника, піднявся з укриття, щоб прикрити вогнем обеззброєного побратима. Він врятував життя другу, ціною власного. Нагороджений пам’ятною відзнакою Князівський хрест Героя «Навіки в строю».
Понад рік Микола вважався зниклим безвісти. Понад рік мати, Марія Миколаївна, шукала його очі в кожному перехожому, в кожному силуеті в коридорах ліцею... І лише через довгі 400 днів очікування ДНК-експертиза підтвердила найстрашніше.
Микола Деркач повернувся додому «на щиті» у віці 29 років. Він не встиг створити власну сім’ю, не встиг провести ще сотні уроків, але він виконав найважливішу місію – зберіг майбутнє для своїх учнів. Тепер він – вічний вчитель Бузаківського ліцею, чиє ім'я золотими літерами вписане в історію української волі.
Його кулемет замовк, але його наука мужності житиме вічно.
Кухтей Інна Василівна
