Мельник Володимир Іванович
Війна продовжує забирати найкращих. Небесне військо ангелів-охоронців поповнюється. Останній теплий квітневий день приніс у моє село страшну звістку. Не стало ще одного захисника, воїна сталевої сотки, воїна, який понад два роки війни перебував у найгарячіших точках Донецької області, в самому пеклі , на нульових позиціях , жителя села Іваномисль Мельника Володимира Івановича. Не стало люблячого сина, турботливого батька, прекрасного брата, чудового друга, надійного побратима.
А починався життєвий шлях Володі у невеличкому селі Іваномисль Камінь-Каширського району, оточене з усіх боків лісом, а величезні сосни майже підходили до хати родини Мельників – тата Івана та мами Ганни. Саме тут 23 червня 1979 року в багатодітній родині і народився майбутній Герой. Маючи старших братів, він «шнурочком» завжди бігав за ними, а брати з великою любов’ю ставилися до найменшого братика. Сільське життя на той час не тільки було різноманітне, воно ще й важке. Батьки працювали в місцевому колгоспі, плата за роботу була мізерною, тому родина тримала чимале господарство, яке допомагали утримувати і діти. Посильну фізичну роботу вони виконували, поки батьки були на роботі. Не відставав від них і найменший Володимир. Разом з братами та сестрами доглядали город, випасали худобу, допомагали батькам в усьому. У вільний від роботи час ганяв з хлопцями м’яча, грали у хованки, стругали з дерева зброю, щоб пограти у війну. Не міг Володя і у страшному сні придумати, що прийдеться тримати у руках не дере’яну, а – справжню зброю.
Після закінчення місцевої школи Володя навчався у Ковельському професійно-технічному училищі за спеціальністю «обробка деревини», проходив строкову службу. Від батька, який рано пішов з життя і мав золоті руки, перейняв любов до дерева. У мирний час працював на деревообробному комбінаті. Не одну родину він порадував добротними якісними меблями. Згодом чоловік переїжджає на постійне місце проживання у рідний район, де продовжує займатися улюбленою справою.
Війна внесла свої корективи у буденне життя Володимира. Тут воно розділило його на до і після. Не задумуючись, з перших днів повномасштабного вторгнення Володя йде добровольцем у територіальну оборону, де прослужив понад рік. Будував укріплення, удосконалював майстерність в володінні зброєю. Через рік всю соту бригаду перекинули на нульові позиції Донецької області. Понад два роки Володя перебував на найнебезпечніших позиціях. Здавалося, земля горіла від ворожих вибухів, а люди, як сталь, – вистояли. Серед них був і наш земляк, наш Герой.
Про всіх захисників кажуть, що вони були одні з кращих. Але наш Володимир був найкращий! Був завжди першим, був людиною, за яким йшли інші і були впевнені, що раз є Володя, значить все буде добре. Він був ангелом-охоронцем для своїх побратимів. З ним вони почувалися спокійно. Оберігаючи інших, не судилося вберегти себе. Свій останній бій Володя прийняв поблизу села Плещіївка Краматорського району Донецької області.
Два роки війни у найнебезпечніших точках багато чого його навчили. Він вправно володів зброєю, вміло вправлявся з мінометом, не один ворожий дрон був збитий ним. Старший сержант взводу, а за день до загибелі Володимира Івановича офіційно підвищили до головного сержанта роти володів не лише стрілецькою, а й інженерною зброєю. Своїм вмінням та досвідом охоче ділився з новачками, підтримував їх і ніколи не втрачав віри у перемогу.
«Це був воїн із сталі, – ділиться спогадами командир роти Владислав. У нерівному бою, п‘ятдесят днів Володимир утримував один з найскладніших опорних пунктів під пекучим вогнем окупанта. Відбивався гранатами, відстрілювався від натиску ворога, а потім ще пішки зумів дістатися до своїх.
Лиман , Очеретівка, Покровськ, Торецьк… У кожному з цих пекельних місць він залишив частинку себе, тримаючи рубежі, де не витримував навіть метал. Володя ніколи не нарікав на службу , бо захищати свою Батьківщину було для нього святим обов’язком. Подвиг Героя стане частинкою незламної історії української нації».
Спогади рідних
Він надзвичайно був доброю людиною. Всіх любив, шкодував, для кожного знаходив теплі слова підтримки. Не був байдужим ні до своїх ближніх, ні до друзів, ні до чужих. У соцмережах він був підписаний на групи, де потребували допомоги хворі дітки, діти з онкологією, діти з інвалідністю. Він постійно робив донати, підтримував батьків таких діток фінансово. Робив добрі справи, не вимагаючи нічого взамін. Така підтримка у мирний час багато чого говорить про саму людину. Ця турбота про ближніх, вміння не бути байдужим проявлялася у нього, коли він перебував на передовій. Ось чому його побратимам було спокійно і впевнено, коли на позицію йшов Володя. Значить, має бути все добре. Для своїх побратимів він був ангелом-охоронцем.
Турботливий, безкорисливий, відданий, готовий завжди прийти на допомогу – таким його запам’ятають його найрідніші люди – мама , яку по-особливому шанував, любив, брати і сестри, які також постійно переживали за нього. Але він настільки впевнено говорив їм, що все буде добре, що вони й справді повірили, що війна ніколи в них його не забере. Володя надзвичайно порядна людина, любив чистоту, порядок, а ще любив музику, сам грав на гітарі та співав. І на передовій музика підтримувала і його, і побратимів.
Остання відпустка додому виявилася трохи сумною. Попрощавшись з братами, сестрами, він ніяк не міг відірватися від обіймів матері. Все притискав її, ніжно обіймав і не хотів відпускати з міцних синівських обіймів. Може, відчував, що бачить всіх востаннє, знав, що їде туди, звідки може й не повернутися. Однозначно знав, що мусить їхати туди, де був потрібніший, де чекають його побратими, з якими пройшов не одне пекло. Інакше він не міг. Неодноразово казав, що якщо ми не зупинимо їх там – вони прийдуть сюди.
Його земний шлях обірвався. Зіркою зійшов на небеса і яскраво світитиме у нашій пам’яті. Володя залишив після себе сина. Сподіватимемося, що він з гордістю нестиме прапор мужності, героїзму, що символізує щасливе майбутнє, любитиме батька, пишатиметься його патріотизмом.
Низький уклін тобі, Герою! Низький уклін мамі за воїна-захисника. Твій подвиг, як яскрава зірка, світитиме у сузір’ї Героїв-земляків. Кожному з нас нагадуватиме, яку дорогу ціну заплачено за щоденний мирний ранок. Наш святий обов’язок – пам’ятати, не забути. Світла пам'ять тобі, Володю, на землі!
Держава гідно оцінила подвиг Героя. За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Мельник Володимир Іванович нагороджений орденом « За мужність» ІІІ ступеня.
Кузьмич Валентина Федорівна
