КОТІК ВІКТОР СТЕПАНОВИЧ
Старший солдат, 65-ої окремої механізованої бригади. Народився 18 грудня 1983 року. Захищав рубежі нашої країни на Запорізькому напрямі, обіймав посаду мінометника. Віддав своє життя 31 березня 2024 року.
Народився та зростав Віктор Котік у Великій Глуші. Пішов до першого класу у ЗОШ І-ІІІ ступенів села Велика Глуша в 1990 році. Після закінчення школи, у 2001 році вступив до Любешівського ПТУ. Здобував професію водія автотранспортних засобів. 15 травня 2002 року був призваний на строкову службу, яку проходив у місті Великі Мости Львівської області. Під час служби Віктора відібрали у прикордонний загін, який знаходився у місті Луцьк. Закінччив навчання у цьому загоні на відмінно. Далі продовжив службу на Ягодинській заставі, поблизу села Рівне. Після півтора року служби, Віктору пропонували залишитись, але його серце тягнулося до рідного краю, де він народився. Повернувшись у рідне село, до мами, стає їй опорою та підтримкою. Бо ж сім'я втратила батька, троє хлопців залишились напівсиротами. Старший син Василь поїхав на Сумщину. Наймолодший Сашко пішов своєю життєвою стежиною. А середульший Вітя лишився у селі. Став їздити на заробітки у Київську область, Сумську область, а згодом у сусідню державу – Польщу. Мама завжди пишалась своїм сином. Він ділився з нею своїми думками, переживаннями, мріями…
У 2017 році доля познайомила Віктора з майбутньою дружиною Вікторією, яка прийшла працювати фельдшеркою у місцеву лікарню. Невдовзі молодята побралися. Спочатку проживали у Великій Глуші, а згодом перебралися у Залаззя, до батьків Вікторії. Побудували там свій дім, але разом пожити в ньому та і не встигли. Адже почалася Велика війна. 24 лютого 2022 року змінило життя багатьох сімей, а особливо сім'ї Котіків. Попри те, що Віктор мав статус обмежено придатного до служби, у квітні 2022 року, як тільки викликали, пройшов комісію та став у стрій. Із того часу й потягнулися тяжкі дні для всієї родини. Мама чекала свого сина тут, на Любешівщині. А він затято виганяв ворога на Сході і Півдні. П’ять разів у тяжких боях був поранений, але знову повертався на поле бою, бо ж побратимів усе меншало. Не зізнавався рідним де знаходився, аби не тривожити серце неньки. Лише інколи просив молитися за нього та хлопців.
…28 березня 2024 року Вітя зателефонував до матері, до сім'ї. Поговорив з шестирічною донечкою Амінкою, яка так чекала тата. На жаль, не стало героя 31 березня 2024 року. Дивлячись у небо, дівчинка зажди тепер там буде шукати свого татуся, який любив свою донечку понад життя.
Поховали воїна у його рідному селі Велика Глуша.
Указом президента України від 09 серпня 2024 року (посмертно) нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду отримали мама та вітчим Віктора 31 жовтня 2024 року.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Ярошик Оксана Юріївна
