Карпік Олег Валентинович
Карпік Олег Валентинович народився 12 жовтня 1974 року в с. Раків Ліс. У 1980 р. пішов у перший клас. З раннього дитинства захоплювався природою рідного краю. Ще малим хлопчиком тонко відчував красу навколишнього світу, вдало фіксував її у своїх малюнках. Цю любов він пов’язав з вибором майбутньої професії. Відбувши службу в армії (1991-1993), працював єгерем у місцевому лісництві, де оберігав тварин від браконьєрів. Донька Марія згадує, що одного разу Олега Валентиновича ледь не застрелили. Працював інспектором патрульно-постової служби міліції «брав». Затримував порушників, ризикуючи життям. Під час перевірки в одному з гуртожитків познайомився з молодою дівчиною Валентиною, з якою пов’язав своє подальше життя. З коханою дружиною збудували родинне гніздо. Кажуть, що кожну людину Бог нагороджує талантом. Якщо це так, то Олег Валентинович мав незвичайний дар від Всевишнього - вирізав гарні рамки для ікон з дерева. При роботі з деревом талант, здібності перетворювалися у дійсність не тільки важкою працею розуму і серця, а й фізичною працею рук. Ще він займався будівництвом. Мав золоті руки. Не раз доводилося бачити Олега за копіткою працею, що вимагала терпіння і точності.
На першому місці у нього завжди був Бог. Цю любов йому прищепила любляча бабуся Катерина. Тяжко працюючи з ранку до вечора, стомленим Олег Валентинович ішов до церкви. Допомагав церковному приходу усім можливим. Об’їздив усю країну. Важко працював. На навчання та виховання дітей потрібні були кошти. Ростили та навчали з дружиною чудових синочка та донечку. «Олег був доброю, веселою, щирою, товариською людиною, - згадує донька Марія. – За все життя від нього не почула жодного поганого слова». У 2020 році він влаштувався на роботу до цеху з переробки деревини Камінь-Каширського держлісгоспу. Дружина Валентина Карпік із сумом говорить про те, що чоловік був по-справжньому закоханий у ліс. Під час прогулянок він розповідав членам сім’ї про кожну квітку, упізнавав голос кожної пташки, слід кожної тварини.
Дружина Валентина Григорівна згадує, що неподалік їхнього будинку впродовж років гніздувались пара диких голубів – припутнів. Щовесни вони з Олегом зустрічали їх, наче рідних. Віталися з цими птахами. З початком війни чоловік вирішив іти обороняти свою країну. Сказав : «Якщо я не буду захищати вас, то хто буде?» Керувався висловом «Нема більшої любові, як коли хто з вас покладе життя за брата свого».
У перші дні війни став на захист країни. 26 лютого Олег був призваний до 14 –ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Служив спочатку в межах Волинської області, а згодом і в інших областях. Проходив військове навчання. Час від часу приїжджав додому на пів доби чи добу. У червні 2022 року був відряджений на Донбас. Бували випадки, коли Олег не телефонував по кілька діб, а лише згодом говорив у слухавку кілька коротких слів, аби рідні не хвилювалися. Був випадок, що не телефонував протягом тижня.
Шостого липня Валентина Григорівна з сином багато працювали по господарству. Поганих передчуттів не було. Олег не телефонував. Вважали, що він на бойовому завданні. Чекали вісточку. А ввечері отримали повідомлення, що, можливо, Олег потрапив під обстріл у бліндажі. Чи живий, чи загинув - достеменно не відомо. Місцевість, де вони перебували, постійно обстрілювали. 11 липня остаточно підтвердили загибель Олега. Трагедія сталася у селі Берестове Бахмутського району Донецької області. Того страшного дня загинуло кілька захисників нашої країни. Так багато життєвих планів було в нього попереду – і всі перекреслила страшна війна... Побратими, хлопці-фронтовики попросили Валентину Григорівну не дивитися на нього останній раз, щоб у її пам’яті чоловік залишився молодим та гарним. В Олега залишилися старенькі батьки: мама Галина Остапівна (в минулому вчитель образотворчого мистецтва та музики), тато Валентин Йосипович. Мабуть, Олегові передався гарний голос від мами.
12 липня кортеж із загиблим воїном зустрічали живим коридором шани жителі Камінь-Каширської громади, поклавши квіти перед автомобілем з домовиною. 13 липня поховали захисника на новому кладовищі с. Раків Ліс у закритій труні. Прощалися з воїном не лише рідні, родичі, друзі, знайомі, жителі села, району, а й природа, у яку він був закоханий з дитинства.
Посмертно нагороджений відзнаками «За мужність, героїзм лісівнику України», «Відмінник лісового господарства України», пам’ятною відзнакою Київський хрест Героя «Навіки в строю», медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).
Ірина Макарчук за спогадами рідних: дружини, мами, дочки
