Ковальчук Валентин Ілліч
У мальовничому селі Воєгоща Камінь-Каширського району, у багатодітній сім’ї Іллі Павловича та Олени Іванівни Ковальчуків, народився 5 вересня 1976 року син Валентин. Був він третім після двох дівчаток , а тоді ще брат та сестричка. Батьки трудилися на той час у місцевому колгоспі, тому дітям змалку прививали любов до праці, до своєї рідної землі, до сільського господарства. Мама працювала головним зоотехніком, а тато – трактористом. Мабуть, пізніше і обрав саме цю професію старший син.
У 1982 році мама привела білявого хлопчину до першого класу місцевої, на той час восьмирічної, школи у надійні руки першої вчительки Гончарук Євгенії Іванівни. Хлопець був слухняним, спокійним, врівноваженим. У 1993 році закінчив одинадцять класів вже у стінах новозбудованої середньої школи І-ІІІ ступенів с. Воєгоща. Як згадує класний керівник Лук’янчук Ганна Батломеївна, Валентин за роки навчання був щирим, дружелюбним, надійним товаришем. Його цінували і любили за те, що не кидав слів на вітер, у будь-яку хвилину завжди готовий був допомогти.
Навчаючись у школі, здобув професію тракториста у МНВК м. К-Каширська, тому почав освоювати її у колгоспі. Коли виповнилося юнакові 18 років, був призваний на строкову військову службу до лав армії, яку проходив у Львівській області (місто Золочів). Був заступником командира зводу , мав звання сержанта.
Повернувшись зі служби додому, продовжував далі працювати у рідному селі за професією, а також допомагав батькам господарювати. Коли колгосп розформувався, став їздити на заробітки, адже ніякої роботи не боявся. Був хорошим мисливцем, любив ліс, знав кожну стежину і галявину в ньому. Це хобі приносило йому задоволення. Власної сім’ї, на жаль, не створив, але свою доброту і любов віддавав племінникам. Та й своїм рідним, односельцям ніколи не причинив зла, не образив, тому що був спокійної вдачі.
Коли всю Україну сколихнули жахливі новини про вторгнення росії на територію нашої держави, про початок повномасштабної війни, то Валентин був призваний до лав ЗСУ 19 квітня 2022 року. Спочатку пройшов підготовку в навчальному центрі Львівської області м. Яворів. З 27 червня поповнив ряди 65 ОМБр на Запорізькому напрямку. Більше двох років війни доставляв важкопрохідними польовими дорогами своїм побратимам боєприпаси, які були так необхідні для знищення ворога, часто вирушаючи на бойове завдання посеред ночі.
Тричі військовослужбовець був у відпустці. Перший раз приїжджав із цієї жорстокої та кривавої війни у 2023 році, а вдруге - у березні 2024 року, коли із дому прийшла сумна звістка, що померла його мама – Олена Іванівна. А втретє – у липні цього ж року. Як виявиться пізніше, ця зустріч із рідними, сусідами, товаришами була для Валентина останньою.
У жовтні 2024 року рідні втратили зв'язок із братом. Два місяці захисник вважався зниклим безвісти у запеклих боях за незалежність нашої держави. Побратими розказували, що Валентин помер смертю хоробрих під час обстрілу населеного пункту Новоданилівка Пологівського району Запорізької області. У переддень смерті він зателефонував до брата Миколи і сповістив, що вирушатиме на позицію свого бойового доручення «на нулі». Просив, щоб не дзвонили, бо всеодно зв’язку не буде, назвавши цей похід «квитком в один кінець».
Як пригадують його старші сестри Валентина та Наталія, він іноді лише просив передати на фронт щось із домашньої продукції, коли їхали місцеві волонтери на схід, адже не хотів їх турбувати. Коли вони просили що-небудь розказати їм, поділитися враженнями від побаченого, то брат відповідав: «Воно вам треба». Він не хотів розповідати їм про ті жахіття війни, щоб не засмучувати ще більше.
Все село вийшло зустрічати свого захисника, свого героя, коли його привезли скорботним кортежем ввечері додому, а також наступного дня, коли відбулося поховання. Слава і честь нашому визволителю, який віддав своє життя за мирне небо, за нашу свободу, за наше майбутнє! Герої не вмирають, вони житимуть вічно у наших серцях!
Учитель української мови та літератури
ЗЗСО «Воєгощанський ліцей»
Колодій Валентина Миколаївна
