Кошіль Сергій Миколайович
Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна. Війна… Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих, а особливо за тих, чиє життя тільки починає розцвітати.
6 січня 2025 року жителі с.Хотешів схилили свої голови у глибокій скорботі. Велике горе об’єднало всіх людей, які зібралися, щоб провести в останню путь свого земляка, справжнього патріота своєї країни, молодого хлопця Кошіля Сергія Миколайовича, якому навіки залишиться 24.
Його історія тільки починалася. Студентські роки, кохання, плани на майбутнє. Він був молодим, гарним, веселим, життєрадісним, але страшна війна зруйнувала всі його мрії.
Сергій народився 24. 10. 2000 р. у с. Хотешів на Волині. Зростав у дружній, міцній, багатодітній родині сільських трудівників. У 2007 р. пішов до 1-го класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. с. Хотешів. «Ще з дитинства був здібним до навчання. Особливо добре йому давалася математика. Серед своїх друзів, які любили трохи побешкетувати, він вирізнявся своєю серйозністю, старанністю, відповідальністю, справедливістю. Завжди тихий, скромний, але впевнений в собі юнак», - згадує про свого учня класний керівник Оксана Козак. У випускному класі, у мить, коли треба було робити рішучий крок, на яку життєву стежку далі стати, смерть вирвала з їхньої родити тата. Тяжко мамі було самій відкрити перед дітьми широку дорогу. Сергієві довелося швидше подорослішати. Він був єдиною опорою для мами і для двох сестричок і хотів допомогти зробити ремонт у батьківській оселі. Дуже любив куховарити, допомагати по господарству. Та попри всі труднощі у 2018 р., після закінчення хотешівської школи вступив до Рівненського національного університету водного господарства та природокористування на спеціальність «Геодезія та землевпорядкування». Через два роки хлопець взяв академічну перерву, щоб поїхати на заробітки за кордон.
Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення. У листопаді 2022 року Сергій приєднався до Волинської бригади територіальної оборони й паралельно продовжував навчання в університеті. Навесні 2023-го він разом із побратимами у складі 100 бригади вирушив на Лиманський напрямок. Спершу виконував обов’язки навідника кулеметного відділення, а згодом став аеророзвідником із позивним «Магрегор» ( так його називали ще з дитинства.) А оскільки серед побратимів опинилися й товариші, то цей позивний закріпився за ним і у війську. Коли бригада стала механізованою, Сергія й інших бійців перекинули під Очеретино. Ця сторінка війни стала однією з найтрагічніших для Сергія: він втратив багатьох друзів та побратимів, які встигли стати для нього другою родиною. Після важких втрат підрозділ вивели на відновлення у Львівську область, але восени того ж року знову спрямували на східний фронт — тепер уже на Торецький напрямок у Бахмутський район.
Там Сергій став молодшим сержантом і, завдяки своїм лідерським якостям, взяв на себе командування відділенням. Його основним завданням була аеророзвідка з використанням безпілотників, що дозволяло завдавати ворогу точкових ударів, неодноразово рятуючи життя своїх побратимів. У найскладніших ситуаціях хлопець демонстрував неабияку кмітливість. Наприклад, одного разу в оточенні він допоміг своїй команді пробитися через загату завдяки витонченому маневру з дронами.
У лютому 2022 року доля звела його із місцевою дівчиною Придатко Марійкою, молодшою від Сергія на три роки. Дівчина дуже швидко заполонила серце юнака своєю ніжністю, красою, доброзичливістю. Відтоді вона стала для нього не просто коханою, але і величезною підтримкою в складні моменти життя. Їхнє кохання було постійно в розлуці, проте споріднені душі відчували і підтримували один одного. Мріяли про закінчення війни, про весільний рушник, проте не судилося…
2 січня 2025 року війна забрала його життя. Після успішного виконання чергової операції Сергій разом із двома товаришами повертався автомобілем із позицій поблизу Щербинівки, коли їх атакував FPV-дрон ворога. Сергій отримав смертельні поранення, несумісні з життям, його побратими відбулися контузіями та легкими травмами.
Його самопожертва, героїзм та вірність військовій присязі є прикладом для кожного українця. Сергій Кошіль заслуговує на найвище державне визнання за свій внесок боротьбу за незалежність нашої країни.
Саме з ініціативи Марії Придатко була створена петиція про присвоєння Сергієві звання «Герой України( посмертно)»
Ольга Мороз, учениця 11 класу
