Макаревич Роман Петрович
Народився 08 березня 1983 року в селі Малі Голоби.
У 2000 році закінчив загальноосвітню школу І-ІІІ ст. с.Гута-Боровенська.
Учасник АТО з 2014 року.
З перших днів повномасштабного вторгнення рф на територію України служив в 14 окремій механізованій бригаді ім. Романа Великого.
Ветеран війни, учасник бойових дій, має ряд нагород за проявлені мужність та героїзм.
Справжній патріот, доброчесний, відважний. Уважний та турботливий син, брат, батько трьох дітей…
Загинув 04 квітня 2024 року в с Кіндрашівка Харківської області (Купꞌянський напрямок).
ВІЧНА ТА СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ НАШОМУ ВИПУСКНИКУ!
Роман Макаревич виріс у сім’ї вчителів у селі Малі Голоби на Камінь-Каширщині. Навчався у Гуто-Боровенській ЗОШ І-ІІІ ст. Був найстаршим із трьох дітей. Молодші сестра та брат пішли слідами батьків, також поринули у педагогічну справу.
Роман теж вивчився в інституті на вчителя фізичного виховання, але уже тоді знав, що працювати за фахом не буде. Коли був в армії, у 2002 році, став свідком Скнилівської трагедії. Тоді під Львовом під час авіашоу загинуло 77 людей, серед них 28 дітей. Ще понад три сотні осіб були тяжко поранені, чимало з них отримали інвалідність. 18-річний строковик із поліського краю був у числі тих, хто збирав останки понівечених тіл. Це був перший його особистий біль, перше побачене ним пекло на землі. Згодом, пройшовши спеціальну перепідготовку у Сокиричах, доля привела його на роботу у місто Володимир в органи внутрішніх справ, а потім у Нацполіцію. 15 років віддав справі в погонах, десять з яких працював у карному розшуку. Тож і там надивився чимало людського горя та злоби, якось при виконанні службового завдання отримав навіть ножове поранення.
Після вторгнення рашистів в Україну, ще в 2014 році, Роман Макаревич вирушив на фронт на Донеччину, де вже з перших днів пройшов справжню школу виживання. Два тижні на передовій позиції його групі з шести військовослужбовців у пекельну спеку довелося ділити на всіх одну пляшечку води. І більш не було нічого, навіть бліндажу над головою… У 2015-му ніс службу на Луганщині, а з 2016-го – під прикриттям (вдаючи місцевого жителя) забезпечував громадський порядок у Сєверодонецьку.
У 2020 році підписав контракт на військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. У її рядах він і зустрів повномасштабну війну. Його бойова стежина пролягала, зокрема, через Соледар, Бахмут, Харківщину. За цей період був кілька разів тяжко поранений, а після останнього, у хребет, дивом уникнув оков інвалідності. Попри все щоразу повертався у стрій до своїх побратимів. За своє молоде життя він побачив багато смерті, а тепер навчився тримати її ще й у руках, бо ж став сапером. 4 квітня 2024-го воїн із позивним «Макар» виконав останнє своє бойове завдання щодо захисту незалежності України. Загинув у результаті ворожого обстрілу в районі населеного пункту Кіндрашівка. Без батька залишилися троє донечок, без чоловіка – молода дружина та без сина – батьки.
«Він був жвавий, як живчик, але міцний, як кремінь! Веселої вдачі і доброго серця. Моя люба дитина… Нікого ніколи не обідив . Відповідальний, витривалий, ідейний, мотивований. У листопаді 2023 року, коли їхній підрозділ виходив з оточення в Соледарі, проплив 800 метрів проти студенної течії у бронежилеті та з автоматом. Він був єдиним із солдатів, хто зміг в таких складних умовах вийти з важкою амуніцією та зброєю, інші дорогою скидали вантаж. Життя ж важливіше! – і плаче від горя втрати, і гордиться водночас сином мама Людмила Варфоломіївна. – Ми поховали Романа на малій батьківщині, звідки пустило пагони його родове коріння. Не стало мого первістка, але хочу мати тут хоча б грудочку землі, де я могтиму виплакатися, висповідатися, погомоніти з сином, принести йому квіти».
Спочатку із почестями воїна «на щиті» зустрічали у Володимирі, де він багато літ працював, потім біля його дому та у церкві в селі Зоря Устилузької громади, де він проживав зі своєю сім’єю. Звідти скорботний кортеж попрямував до Малих Голоб, до батьківської хати. 8 квітня, здавалося, весь світ туди з’їхався – безкрає море людей прийшло вклонитися своєму захисникові, приїхали жителі усіх сіл Камінь-Каширської громади, звідусіль прибули друзі, колишні колеги і побратими.
Понад 3 кілометри пішки несли домовину з Героєм відспівувати до храму у сусідню Гуту-Боровенську, а потім на кладовище в Малі Голоби. Сонце лагідним промінням витирало сльози зі згорьованих облич. І в храмі, і на сільських вулицях, і на могилі для воїна розквітнув весь ботанічний сад. Якщо пекло існує, то Роман Макаревич побачив його ще за життя. Але його остання дорога у цьому світі нагадувала райську стежину… Низький уклін незламності, сміливості, жертовності та подвигу Героя!
Це був перший наш випускник,який пристав до Небесного війська,віддавши своє життя заради нашого спокою та сьогодення . На сороковини смерті Героя у закладі було проведено лінійку скорботи,а згодом ,30 травня 2024 року , пам'ять Романа увіковічнено на Алеї Слави біля закладу, де навчався.
Заступник директора з виховної роботи
ЗЗСО «Гуто-Боровенський ліцей»
Копець Наталія Адамівна
(Життєпис створено за матеріалами районної газети «Полісся» з використанням спогадів родичів та даних про випускників Гуто-Боровенської школи. Світлини взято із сімейних архівів родичів загиблих та зроблено під час проведення заходів по вшануванню пам̓ яті Героїв –односельчан)
