Шумик Василь Захарович
Васи́ль Зах́арович Шу́мик, псевдо «Шум» (3 лютого 1978 року,
с. Ворокомле, Камінь-Каширський район, Волинська область – 9 жовтня 2020 року) – солдат 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Народився в багатодітній сім´ї Захара та Марії Шумиків села Ворокомле. Василь – сьома дитина в сім´ї, окрім нього виховувалось ще 5 братів та одна сестра. Як згадує рідний брат Анатолій : «З дитинства був сміливим, терплячим. Був випадок, коли Вася зламав під час ігор ключицю і не зізнався дорослим. А вранці, коли прокинувся, то мати побачила, що одне плече нижче за інше. І лише тоді він сказав, що йому дуже боляче».
У 7 років пішов до першого класу Ворокомлівської середньої школи. Часи були нелегкі, особливо для багатодітної сім´ї Шумиків. Забезпечити дітей усім необхідним було тоді важко. Василь це розумів, і коли запропонували для школярів поїздку – екскурсію, то на це гроші в батьків не просив, знайшов вихід: назбирав металолому і здав в пункт прийому. А за отримані кошти таки зміг поїхати з учнями. Після закінчення 9 класу вступив до Камінь-Каширського ПТУ, де здобув професію столяра. Роки юності проходили у веселій компанії ровесників, де любили співати, танцювати і вчилися грі на гітарі. Юнаком любив ходити до лісу, збирати гриби та ягоди, рибалити. Цьому і навчав своїх багатьох племінників.
Василь був добрим і щедрим. Про це згадують племінниці Інна та Валентина: «Нас маленьких возив до дитячого садочка взимку на санчатах і завжди мав у кишені щось солоденьке, міг розвеселити,тому з нетерпінням чекали на дядька біля вікна».
Вася був душею компанії, умів вдало пожартувати в будь-якій ситуації. Ось як згадує однокласниця Людмила Процик (дівоче Шумик): «Дуже ми любили зимові свята, а найбільше – колядувати і щедрувати. І ось ми всі разом з Василем заходимо щедрувати до його батьків. Саме в цей час його мама Марія виймала із печі хліб і свіжоспечену ковбасу, яку тато Захар поклав нам у торбинку, швиденько завертівши її у газетку. Цю торбинку носив Вася. І вже в кінці щедрого вечора, коли прийшла пора їсти, почали виймати все з торби і побачили, що є лише хліб, а ковбасу Вася з´їв, виправдовуючись, що терпіти не було сили».
Василь зі своїм другом – однокласником Сергієм мали мрію вступити до військового училища, але життя склалось по-іншому. У своїй стихії відчув себе, коли призвали на строкову службу. Він потрапив у спецназ 30-ї механізованої бригади внутрішніх військ. Після служби повернувся до рідного села. Їздив на заробітки до Польщі.
У 1999 році одружився з однокласницею Оксаною Краглик, в шлюбі народився син Сашко. Але подружнє життя не склалось. Василь і Оксана розлучились у 2004 році.
І ось весна 2014 р. – початок українсько-російської війни. В Україні почалася мобілізація. Не оминуло це і Василя. 10 серпня 2014 року пішов добровольцем до військкомату, потрапив до 80-ї десантно-штурмової бригади. Проходив тримісячну підготовку на Яворівському полігоні, де серйозно готували до випробувань на війні. Після цього була зона АТО, одна з найгарячіших точок – село Піски. Від 6 до 15 січня 2015 року – учасник боїв за Донецький аеропорт, де зазнав закритої черепно-мозкової травми, декількох контузій і, після чергової, був вивезений з аеропорту. Так було врятовано життя «кіборгу». Лікувався у шпиталі міста Дніпро. Після місяця реабілітації попри вмовляння та благання матері в березні 2015 року, повернувся на фронт. Воював за Авдіївку, Зайцеве, Попасну, Бутівку. У 2015 році після демобілізації проходив курс лікування в госпіталі міста Луцька. У 2017 році служив за піврічним контрактом у 39-му зенітному ракетному полку, що дислокувався у Володимирі-Волинському. Але закінчився термін, і змушений був повернутися додому, бо фізично не витримував служби. Здоров’я було підірване. 25 червня 2018 року отримав I групу інвалідності через травми та контузії, яких зазнав при захисті Батьківщини.
У 2019 році в сина Сашка почалися проблеми зі здоров’ям. Потрібна була трансплантація нирки. Донорами могли бути і мама, і тато. Василь вчинив
благородно, і сказав, що піде на операцію. По-іншому не міг.. 30 січня 2020 року віддав нирку синові Олександру. Дні народження батько і син відзначали в палаті. 3-го лютого Василеві виповнилося 42 роки, а 7-го – Сашкові було 20.
У жовтні 2020 року стан здоров'я воїна різко погіршився – інсульт, крововилив у мозок та як наслідок – мозкова кома. Помер 9 жовтня 2020 року.
«Наш кіборг Шумик Вася, відвоювався і вже в кращому світі. Всі роки після повернення, він боровся з самим собою, за здоров'я сина і своє, підірване тяжкими контузіями. Він не здався. Ніколи не забуду як він кричав, що у нього горить голова , а ми втискали його в бетон, бо над головою свистіло і вибухало. Та попри це, він не хотів кидати нас і виїжджати. Але ніколи не ліпив з себе героя, хоч він ним був і є», – згадував побратим Віталій Пясецький.
Дійсно, Василь був сином своєї держави. Його покоління на першому місці ставило обов’язок перед Батьківщиною, адже з його класу на захисті України від ворога знаходиться чимало хлопців.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, відзначений – нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (31 липня 2015 року), орденом «За оборону Донецького аеропорту», медаллю « Честь і відвага», медаллю учасника АТО.
Гаталюк Інна Анатоліївна
Зубач Валентина В'ячеславівна
Шумик Світлана Василівна
Пась Олена Вікторівна
