Кошелюк Анатолій Михайлович
Кошелюк Анатолій Михайлович народився у мальовничому селі Погулянка 21 листопада 1977 року. В сім`ї був четвертим, окрім нього були ще три брати та одна сестра. У 1993 році закінчив навчання у місцевій школі, де він за спогадами однокласників та вчителів вирізнявся принциповістю та справедливістю.
Після школи у 1995-1996 рр. проходив службу у 23-му аеромобільному загоні Прикордонних військ (м. Кременчук). Ще рік продовжив службу за контрактом. Служба в армії справила на нього великий вплив, він гордився тим, що був у Збройних Силах України.
Зі своєю дружиною Вікторією Анатолій познайомився на весіллі друзів, де обоє були за дружків. Після того були дуже рідкі зустрічі, але все ж таки спорідненість душ відразу їх притягувала, наче магнітом. У травні 2003 року Анатолій та Вікторія одружились. І відразу молода сім`я переїхала до Луцька. Проте любов до праці, нудьга за селом не дозволила довго жити у місті. І згодом вони переїхали у мальовниче село Верхівка (Луцького району). Поряд є гарний ліс, ботанічний заказник «Воротнів» (Волинська Швейцарія). Що ще може радувати грибника Анатолія, як не розкішні ліси навколо. По гриби постійно ходив з дружиною, також привчив до цього своїх дітей – Владислава, Тараса та Богдана.
А ще одним важливим захопленням Анатолія була любов до книги, яку йому приростила шкільна вчителька історії – Віліч Галина Степанівна. Він безупинно читав, був постійним гостем луцьких бібліотек. Також завжди намагався зекономити кошти, щоб поповнити свою домашню збірку книжок, яка є чималою. А гордістю в своїй бібліотеці вважав книгу «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Любов до навчання перейняли і його діти, адже двоє з них навчаються на педагогів, а третій – у ветеринарному коледжі.
З любов`ю до книг, до історії України і пов'язаний патріотичний характер Анатолія. Як тільки у селі з`явилась капличка ПЦУ, вони ж одразу перейшли до неї всією сім'єю.
Боронити Україну Анатолій горів бажанням відразу після агресії російських найманців у 2014 році. Проте мав слабке здоров`я – у нього було усічення шлунку, псоріаз, панкреатит. Але він не лишався осторонь, вичитував новини в інтернеті, видивлявся у телевізорі, спілкувався з колегами-військовими. Але після початку повномасштабної війни, а особливо після мобілізації брата, Анатолій твердо вирішив піти захищати Україну і став добровольцем. На запитання дружини Вікторії, чому він іде на війну, у нього була відповідь: « Щоб наші, ще «зелені» сини, не бачили жахіть війни».
Мобілізований був 23 березня 2024 року у 14 ОМБр (м. Володимир). За спогадами дружини – Анатолій мав велику радість носити військову форму та служити в Збройних силах. А вже у травні був відправлений у зону бойових дій – на Харківщину. Спочатку здійснював евакуацію поранених, проте згодом був переведений у мінометний підрозділ та став командиром взводу. «Чуб» (таке військове прізвисько мав Анатолій) своїми діями заслужив серед своїх побратимів повагу та признання як надійного товариша, друга. Наприклад, своїй дружині Володимирівні (а саме так до неї любив звертатись – Володимирівна, Вікторія Володимирівна) наказував: «Якщо щось сюди відправляєш – відправляй всім, а не мені одному». За час служби два рази мав поранення – контузії. Перший раз – у червні 2023 року. Дружина не їхала, а просто летіла у місто Харків, не знаючи де і що з чоловіком. З Божою поміччю та небайдужими людьми, їй вдалось знайти госпіталь, де перебував Анатолій. Друге поранення – у серпні, також 2023 року. Саме тоді й відбулася остання зустріч Анатолія зі своєю дружиною Вікторією, яка знову приїхала провідати чоловіка у госпіталь.
Ситуація на фронті все погіршувалась, ворог безперестану атакував. Анатолій неодноразово вже прощався з сім`єю, проте і думки не мав, щоб відступити. Так було і у вівторок, 25 жовтня, під час останнього виходу на зв'язок з родиною. У телефонній розмові Анатолій звернувся до сина: «…синок, слухай маму… і хлопцям скажи, щоб слухали…».
А вже на другий день, 26 жовтня 2024 року, Кошелюк Анатолій Михайлович загинув, виконуючи бойове завдання у селі Першотравневе, Харківської області. Його життя обірвала снайперська ворожа куля. Ще не знаючи про загибель чоловіка, в цей самий день його дружина Вікторія, почувала себе не добре на роботі, мліла та мала галюцинації. Таки дійсно у їхній сім`ї була спорідненість душ, що навіть за тисячі кілометрів не розривалась.
Описати історію Кошелюка Анатолія можна словами його найближчої людини та порадниці – дружини Вікторії. Для неї він завжди був опорою, другом, біля якого вона була «маленькою» і могла дозволити собі капризувати. Дружині, синам, рідним, близьким та знайомим, він назавжди – добрий, милий, спокійний, мужній... Назавжди…
Ярослав Тарасюк
