Назарчук Віктор Васильович
Назарчук Віктор Васильович народився 30.08. 1978р. в с. Видерта.
Був єдиною дитиною в сім’ї. До школи пішов у 1984 році.
Був добрим і справжнім другом. Віктор був непосидючим, любив створювати комічні ситуації вчителям і однокласникам. Завжди веселий, енергійний, ніколи і нікому не показував своїх проблем. Батьки тішились красивим, кремезним сином, покладали величезні надії,
Після закінчення школи у 1993 році продовжив навчання у Камінь- Каширському ПТУ за спеціальністю тракторист.
15.11.1996р. був призваний до лав Збройних Сил України. Службу проходив в Івано- Франківську. Повернувшись з армії, у своєму рідному селі працював трактористом.
Згодом одружився. З часом в молодої сім’ї народився син Олександр.
Вперше Віктор взяв до рук зброю й став на захист Батьківщини у 2015 році. Був стрільцем 14 бригади. 8 років захищав Україну на Сході.
Син Віктора Олександр, дивлячись на героїчного батька, після закінчення школи поступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного.
У перші дні повномасштабної війни і батько, і син стали на захист рідної держави.
Віктор був стрільцем 14-ої бригади. Визвольна боротьба привела його аж у район Слов’янська, де у травні 2022-го під час виконання завдання отримав поранення, через які втратив ногу. Далі місяці операцій та реабілітації у кількох медзакладах країни, протезування, друга група інвалідності.
Він пройшов пекло, багато пекла… Але вижив і хотів жити! Він не змирився із своєю інвалідністю, завжди хотів повернутися назад, до своїх хлопців. Незважаючи на тяжке поранення, завжди був життєрадісний, усіх запевняв, що Україна переможе.
Трагедія сталася 30 жовтня 2023 року, життєву ниточку Віктора обірвала трагічна ДТП.
Віктор був єдиним сином у матері, єдиною її дитиною. Але знайшов справжніх братів на полі бою, перевірених труднощами, спільними ідеями та останнім шматком хліба на всіх. Вони звідусіль приїхали віддати йому останню шану. Навіть тяжкопоранені піднялися на милиці й добралися до Видерти на похорон. Згорьована мати і досі не може змиритися із смертю сина. Вона залишилася сама у великій хаті, оскільки батько Віктора теж помер декілька років тому, а невістка з онуком живуть окремо. Тому й ходить щодня до сина на могилу ділитися і труднощами, і радощами.
Односельчани завжди будуть пам’ятати Віктора, його веселу вдачу, його героїзм. Такі герої завжди будуть жити у серцях рідних та близьких.
Тетяна Грищук
