Куцик Василь Володимирович
Василь Володимирович народився 27 квітня 1982 року у селі Видерта, Камінь-Каширського району, Волинської області в сім’ї колгоспників. Ріс тихим, спокійним хлопчиком, наче розумів, що у батьків дуже багато роботи. Адже мали чимале господарство, город, будували новий будинок. Хоча вихователів у Василя вистачало. Крім батьків були ще бабуся, дідусь, прабабусі і, звичайно, братик Сашко, який був старший на 4 роки і 6 місяців.
Василь змалечку цікавився будівництвом (всі пальці були сині від того, як старався навчитись забивати цвяхи). Самотужки навчився вирізати по дереву. Його роботи ще й досі зберігають рідні. Згодом купив токарний станок. Мав дуже багато друзів, усім старався допомагати. За це його всі любили і поважали. Коли народилась менша сестричка Олена, то саме він проводив з нею найбільше часу. Діти росли дружно, горою стояли один за одного, захищали від усього. Саме тому і Олександру, і Олені дуже важко змиритися із загибеллю брата.
Коли повернувся із армії, дізнався про хворобу матері, яка незадовго померла. Через декілька років помер і батько. Про дітей турбувалася бабуся, яка безмежно любила онуків. Старший брат вже був одружений. А Василь, щоб забезпечити себе і сестру їздив на заробітки, ніякої роботи не цурався, умів вправно все виконувати.
Василь був неодружений, але мав кохану дівчину, з якою планував майбутнє після війни.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії став до лав захисників України . Спочатку був на Авдіївському напрямку, потім на Харківському.
За два з половиною роки служби у складі 6-го прикордонного загону Василь проявив себе як мужній та відданий воїн. Він був гранатометником (стріляв із МК-19). Його бойовий шлях був відзначений п’ятьма державними нагородами, серед яких орден “За мужність” III ступеня, вручений особисто Президентом України Володимиром Зеленським. Цю нагороду Василь отримав за успішне повернення українських територій на Авдіївському напрямку. Тоді наші бійці відтіснили ворога на кілька кілометрів. Ще є відзнака Президента України «За оборону України», нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ, нагорода «За оборону України» та нагрудний знак «Ветеран війни — учасник бойових дій»”.
Побратими згадують Василя як надзвичайно доброго та відповідального бійця. Особливо вражає історія про його відданість обов’язку після отриманої травми. Коли він зламав ногу (перелом двох кісток), пішов на передову навіть ще накульгуючи.
В останній бій Василь пішов, не попередивши рідних. Трагедія сталася під час артилерійського обстрілу. Василь Куцик отримав тяжкі поранення. Його забрали з позицій, але по дорозі до лікарні він втратив свідомість і побратимам, очевидно, через велику крововтрату, його реанімувати не вдалося.
Втрата Василя стала болючим ударом і для старшого брата Олександра, який також боронить Україну у лавах ЗСУ. Зараз чоловік проходить реабілітацію після бойового поранення. Рана ж від втрати рідного брата навряд не загоїться ніколи.
Смерть Василя Куцика стала важким ударом і для всієї громади. Бо був він добрим та щирим, сміливим, відважним патріотом. Пам’ять про нашого Герою буде жити вічно.
Тетяна Грищук
