Грищук Анатолій Михайлович
Анатолій Михайлович Грищук народився 21 лютого 1982 року в селі Видерта. В дитинстві був дуже непосидючим, ніколи не сидів на місці. Але і батькам допомагав по господарству, і сестер інколи доглядав, оскільки мав одну старшу і дві менших. У школі мав багато друзів, з якими й потім тісно приятелював.
Закінчивши 9 класів, їздив на сезонні роботи, отримав професію тракториста.
Строкову службу проходив у Первомайську у військах протиповітряної оборони.
Повернувшись із армії, працював на різних роботах у Камінь-Каширську. Згодом працював у Камінь-Каширському управлінні водного господарства трактористом-екскаваторщиком. Багато викопав людям ставків, дуже пишався своєю роботою.
У 2006 році одружився. Одна за одною народилися дві донечки.
У перший же день повномасштабного вторгнення Анатолія покликали до Камінь-Каширського військомату. І вже 24 лютого 2022 року Анатолій Михайлович був у строю 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого під Києвом. Починав зі стрільця-помічника гранатометника. Пройшов шлях від оборони столиці до боїв у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. У Гуляйполі на 81 день служби під час виконання завдання отримав тяжкі поранення правої ноги та руки. Після чого пережив декілька оперативних втручань та тривалу реабілітацію. Його верхня кінцівка відтоді функціонувала лише завдяки вмонтованому штифту та постійній її «розробці» і фізпідготовці. Але і це вже не дозволяло бути цілком дієздатним, як колись. Хоча травми ще не встигли до кінця затягнутися, чоловіка знову покликали до війська. У квітні 2023-го у військовій частині Анатолія жорстоко побив один із офіцерів, що вже фігурував у кримінальних провадженнях.
Тоді про цю подію заговорила вся країна. Результати розслідування невідомі досі. Рідня вже і не сподівається хоч на якусь справедливість. Як наслідок – чергові ускладнення уже раніше отриманих ран: відмовили ноги, а на додачу – 12 швів «прикрасили» розбиту голову. І лише через понад пів року після цього військовослужбовця комісували з інвалідністю третьої групи.
Анатолію Грищуку було всього 42 роки. Ще жити і мріяти, працювати і розвиватися, ставити на ноги дітей. Та понівечене здоров’я вже було не повернути. Місяцями мучили болі, у сновидіннях нагадувало про себе поле бою. Про війну не хотів розповідати, лише згадував, коли розмовляв по телефону з побратимами.
Ще 30 травня відвідав випускний вечір своєї старшої донечки, а 13 червня 2024 року його серце раптово зупинилося назавжди. 14 червня провести захисника в останню дорогу зійшлося все село. Майорить над могилою жовто-блакитний прапор, нагадуючи знову і знову, за що загинув Анатолій. Пам'ять про нього завжди буде жити у наших серцях.
Тетяна Грищук
