Дем’яник Сергій Валерійович
26 березня 1988 року у далекому Омську народився хлопчик у житті якого чекало багато випробувань, труднощів та перевірок. Але це все було згодом. А того весняного дня щасливі батьки – Валерій та Тамара Дем’яники раділи новонародженому. У сім’ї вже зростала сестричка Ілона, а тепер у родині з’явився продовжувач роду. На жаль, доля не балувала Сергія і не подарувала йому безтурботного дитинства. Мало днів, наповнених материнською любов’ю та ласкою, випало на його життя.
Дуже рано хлопчик залишився без рідної неньки. Спочатку за Сергієм доглядала бабуся, а сестричка Ілона відправилась з татом-військовим у далеку Німеччину. Тож у цей складний час поруч з малюком була Мирончук Євгенія Марківна. Вона вклала у хлопчика всі ті життєві цінності та теплоту, яких йому так бракувало. Для Сергія бабуся була не просто опорою, а справжньою наставницею. Її щедре серце та мудрість допомогли йому зберегти душевну стійкість і віру в добро. Вона назавжди стала для нього символом безмежної любові та безкорисливої відданості.
Проте хлопчик часто хворів і батько забрав сина з собою аби піклуватися про нього. Тож на чужині, Валерію Митрофановичу у цьому допомагала донечка. Ілона Валеріївна і тепер згадує, як годувала братика вдома, а випадало – що й у тата на роботі.
Давати раду двом малим дітям, несучи військову службу, одному чоловікові було дуже важко. Рутинні справи й малеча потребували жіночих рук та материнського тепла. Тож глава сімейства вирішив укласти другий шлюб. У домі з’явилась нова татова дружина Валентина Кирилівна, а у дітей – мама. Вона взяла на себе жіночі обов’язки.
Новостворена сім’я оселилась на Волині, у затишному містечку Лукові. Тут Сергійко ходив у садочок. Згодом зробив перші кроки у навчанні, здобувши початкову освіту в місцевій школі. Життя йшло своїм звичним плином, але доля вирішила випробувати родину. Трапилась несподівана трагедія: пожежа зруйнувала їхній дім. Усе, що було накопичено за роки, зникло у полум’ї. Проте найважливіше – всі члени сім’ї залишилися неушкодженими.
На Сергія з сім’єю знову чекали переїзди: спочатку Камінь-Каширський, потім Ковель. Часта зміна місць проживання стала випробуванням для юнака: йому доводилося міняти школи, адаптовуватися до нових колективів і заново будувати дружні стосунки. Щоразу Сергій зустрічав нові реалії життя, долаючи труднощі та пристосовуючись до змін та завжди залишаючись оптимістом. Ці життєві уроки були важкими, проте загартовували характер і робили його самостійним та відповідальним.
Юнак вів активний спосіб життя. Він був справжнім любителем природи. Із задоволенням вирушав до лісу, де збирав ягоди та гриби. Це була можливість трохи заробити й провести час у тиші та спокої. А ще його приваблювали водні простори. Плавання, пірнання – те, що було захопливою частиною проведення дозвілля і фізичного розвитку. Вірним Сергієвим супутником був велосипед. Хлопець із цікавістю досліджував знайомі та незвідані стежки, мандруючи полями, лісами та містом. Юнацьке життя минало у динамічному ритмі: ліс, озера, катання на велику.
Після закінчення школи хлопець продовжив своє навчання у Ковельському ВПУ. Тут Сергій здобув навички й диплом маляра, муляра, штукатура. Наступним етапом у житті стала армія.
Повернувшись зі служби хлопець їздив на заробітки в Польщу, працював торговим агентом у Ковелі у приватного підприємця. Любителю доріг та спілкування робота була до снаги. Його поважали і цінували в колективі за відповідальність, працьовитість та приязність. Сергій швидко знайшов спільну мову з колегами та клієнтами, завжди залишався надійним партнером у роботі. Його відкритість і вміння ефективно комунікувати допомагали йому будувати довірливі стосунки з людьми. У цей час Сергієве серце раптом змінило свій ритм – у ньому спалахнуло кохання. У душу запала миловидна дівчина Оксана. Вона була надійною подругою і супутницею. А далі – спільні мрії, надії та сподівання.
Проте російська агресія проти України внесла свої чорні корективи у плани молодих людей. У квітні 2014 року хлопець був мобілізований до Збройних Сил. Він проходив службу в 51-ій бригаді старшим сержантом.
Сергій завжди підтримував теплі та дружні стосунки зі старшою сестрою. Дві рідні кровиночки тяглися одна до одної, як дві гілочки одного дерева, вирослі зі спільного коріння. Сергій дуже любив Ілону, обожнював її дітей. Завжди знаходив час і можливості для зустрічей, прогулянок та подарунків. Навіть перебуваючи на фронті, він ні на мить не забував про рідних і завжди викроював момент, щоб зателефонувати або написати сестрі, щоб повідомити, що з ним усе добре.
Вкінці серпня 2014 на Донеччині йшли пекельні бої, в яких брав участь і 3-й батальйон 51 бригади, де служив Сергій. 28 серпня Ілона Валеріївна востаннє чула рідний голос, після чого зв’язок обірвався, і жодної звістки більше не було. Родина досі не знає точних обставин його загибелі, яка трапилася під час трагічних подій Іловайського котла. Лише 15 вересня рідні змогли забрати тіло Сергія із Запорізького моргу. 17 вересня 2014 року воїна поховали на кладовищі в Камені-Каширському, де Герой знайшов свій останній спочинок.
На жаль, його життєва стежина виявилась дуже короткою й обірвалася на полях запеклих боїв. Попри всі труднощі й обставини, які підносила доля Сергій дуже любив життя, завжди залишався вірним своїм принципам й ніколи не опускав рук. Він залишив по собі світлу пам’ять, приклад відданості, сили волі та любові до Батьківщини. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, як людина, яка завжди була готова допомогти, підтримати і ніколи не боялася приймати виклики.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету військовослужбовець нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Рішенням сесії Волинської обласної ради Сергію Дем’янику присвоїли звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно), а рішенням Ковельської міської ради – «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно). У цьому ж місті відкрито пам’ятну стелу на честь загиблих у російсько-українській війні, де є згадка і про нашого хороброго земляка.
У Камені-Каширському на фасаді школи №2, де навчався Герой, встановили меморіальну дошку, а також на його честь назвали одну з вулиць міста.
За жертовну любов до своєї Вітчизни, відданість, доблесть і звитягу Сергій Дем’яник нагороджений відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно), а також церковною медаллю «За жертовність» (посмертно).
Вічна шана та слава Герою!
