Карпік Олександр Васильович
Карпік Олександр Васильович народився 16 січня 1984 року у м.Камені-Каширському. Хлопець був наймолодшим із трьох дітей у сім’ї, де вже зростали син Сергій та донечка Людмила. Ще зовсім юними залишилися без батьківського крила. Тож мама Ніна Йосипівна самостійно ставила на ноги двох синів та доньку. Часто доводилось нелегко.
Але попри всі випробування Олександр зростав відкритим і дружнім. Він легко знаходив спільну мову з навколишніми. Любив грати футбол і спілкуватися з товаришами. Ці приятельські стосунки, зароджені ще в юнацькі роки, переросли в міцну дружбу на все життя, а коли прийшов час, то й – покумилися.
Навчався хлопець у першій школі Каменя-Каширського. Після її закінчення Олександр вступив у місцеве ВПУ, де здобув навички муляра-штукатура, які не раз ставали йому в пригоді, адже на життя заробляв будівельною справою.
Власне сімейне гніздечко чоловік почав вити ще у 2006 році, коли одружився з коханою дівчиною. З Тетяною вони познайомилися на весіллі друзів – обоє були почесними свідками. Одразу Сашко зрозумів, що ця зустріч не випадкова, а нова знайома тепер має стати його нареченою. Тож незадовго Олександр робить пропозицію коханій, а потім, як годиться, просить Тетяниної руки й в її батьків.
З часом Бог подарував молодятам бажане поповненням – народився первісток Назар, білявий хлопчик схожий на тата. Новоспечений батько дуже допомагав у догляді за малюком, заколихував та завжди був поруч, коли потрібно було заспокоїти чи погратися з маленьким. Пізніше у сім’ї з’явилась й донечка Мар’яна. Дружина Тетяна з трепетом згадує цей момент: «Коли я побачила сльози коханого, який вперше дивився на свою принцесу – я вкотре зрозуміла, що вибрала правильного чоловіка: лагідного татуся і справжню кохану людину.».
У подружньому житті Олександр був чуйним і турботливим чоловіком. Мав добру натуру і щире серце. Завжди підтримував свою обраницю, часто до ночі терпеливо чекаючи й розважаючи її, поки вона завершить шиття. Не обходилось без романтики й квітів. Сім’я проживала з батьками Тетяни. Зять добре ладив з тещею, був дуже уважний до жінки, яка дала життя його дружині.
Працював Олександр на сезонних роботах, ростив дітей, дбав про родину і у звичний ритм життя увірвалася повномасштабна війна. Чоловік не міг стояти осторонь і виявив бажання захищати Україну зі зброєю у руках. Це дуже вразило всіх домашніх, бо ж у побуті Саша дуже боявся смерті у будь-яких її проявах. Спочатку йому відмовили через вроджені вади серця.
У вересні 2022 року Олександр таки приєднався до лав ЗСУ. Спочатку проходив навчання, а потім опинився на фронті у складі 92-ої ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка. Зі слів дружини, за цей час боєць значно змужнів та зміцнів духом, переродився фізично й духовно, став ще більш рішучим і відважним.
Війна викувала з нього справжнього воїна, надійного побратима, який у потрібний момент зміг врятувати життя бойового товариша. Під час телефонних розмов відчувався його бойовий настрій, позитивно налаштований на беззаперечну Перемогу.
29 грудня Олександр двічі вийшов на зв’язок з рідними. Під час спілкування він буквально випромінював воїнську наснагу, його голос звучав впевнено й оптимістично. А опісля – вирушив на бойове завдання, з якого, на жаль, повернутися уже не судилось. В останній день 2022 року, 31 грудня він поліг у Сватівському районі Луганської області.
Напередодні Різдва, 6 січня 2023 року, коли вся сім’я за звичаєм збирається за спільним столом, родина Карпіків та міська громада, провели в останню земну дорогу і поховали свого Героя на кладовищі у Камені-Каширському. А незадовго, 16 січня йому виповнилося б 39 років.
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександр Карпік нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна шана та слава Герою!
