Сотнік Іван Андрійович
18 серпня 1987 року у селі Грудки у звичайній сільській родині Андрія та Олени Сотніків народився первісток Іванко. Згодом сім’я поповнилася ще й донечкою Катрусею. Тож, об’єднані невидимими ниточками долі, вкупці, брат і сестра зростали спорідненими душами.
Освіту Іван здобував у місцевій Грудківській школі. Тут досі пам’ятають маленького блакитноокого сором’язливого учня, який вперше переступив шкільний поріг. Був слухняний і дисциплінований. З повагою відносився до старших та вчителів, а до дівчаток – виявляв особливу шанобливість і турботу.
Іванко ріс дуже цікавим, добрим хлопцем. Ранні та юнацькі роки проходили з сестричкою, з якою разом ходили до озера купатися, де старший брат навчав Катю плавати. Завше наголошував: «Врятувати потопельника, це – в першу чергу справа рук самого потопельника. Ти ніколи не врятуєш людину – якщо вона сама цього не захоче.». Тим часом сам Іван завжди добре знав чого хотів і впевнено йшов до своєї мети. З дитинства хлопець мріяв стати офіцером. Для цього вирішив продовжити навчання у військовому ліцеї.
Перед вступом йому сказали що він, можливо, не пройде фізичну підготовку, проте Іван мав тверду ціль. Цілий рік хлопець день у день ходив на шкільний стадіон бігати, підтягуватися, віджиматися та зміцнювати витривалість. А після тренувань – гайда з сестричкою на озеро.
Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи Іван таки вступив до військового ліцею. Поставлена мета була досягнута. Після першого курсу ліцеїсти обов’язково обирали виш для вступу і проходили повторну медичну комісію, на якій хлопцеві сказали що він за станом здоров’я не зможе проходити військову службу, а тим більше бути офіцером. Батько Андрій Антонович порадив сину подави документи в Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого.
Зі слів сестри Катерини, це були дуже цікаві й насичені роки. Під час навчання на першому курсі Іван опинився на межі відрахування. Але ситуацію допоміг врятувати мудрий наставник Сергій Юрійович Лукаш. Й надалі хлопець не просто залишився вчитися, але й здобув диплом бакалавра з відзнакою.
Це був дуже активний студент і різностороння особистість. Іван писав вірші, відвідував студентський молодіжний театр, брав участь у змаганнях з легкої атлетики за академію, був учасником школи лідерства, пробував себе і в бальних танцях. Його жага до нових знань і вражень не знала меж – він завжди шукав можливості для саморозвитку. Іван не боявся бути відкритим і яскравим: міг легко переодягнутися в потрібний образ та подарувати всім незабутні емоції. Його енергія й ентузіазм заряджали всіх навколо.
Окремою нішею в житті Івана та Катерини було донорство, любов до якого прищепив той самий Сергій Лукаш. «Вже під час студентських років ми підробляли. Іван завжди намагався мене чомусь навчити, кудись втягнути, ми навіть були дистриб’юторами…Був дуже комунікабельний, міг підтримати розмову з будь-яким співбесідником і на будь-яку тему. У нього ніколи не закривався рот в хорошому сенсі цього слова.» – згадує сестра Катерина.
Диплом магістра в Івана був вже без відзнаки. Хлопець любив жартувати з цього приводу: «Краще мати синій диплом і свіже обличчя, ніж – червоний диплом, але синє обличчя».
Захоплювався Іван і психологією, що стало для нього ще однією важливою сферою діяльності. Сам організовував психологічні тренінги, хоча на початках йому допомагали брати зі Львова: Сергій і Денис Омеляненко. Завдяки його ініціативі були заключені два великі контракти на проведення тренінгів О2 + і LG для мотивації персоналу. Пізніше це підштовхнуло хлопця до здобуття другої вищої освіти за напрямком «психологія» вже у Волинському державному університеті імені Лесі Українки.
Свою трудову стежину Іван почав у Другому відділі державної виконавчої служби міста Луцька, де він одразу здобув глибоку повагу серед керівництва. Він працював з таким завзяттям, що буквально жив на роботі.
Коли сюди ж прийшла працювати і його сестра Катерина, то начальник відділу Іван Іванович Велимчаниця жартома казав: «Якщо ти будеш такий виконавець, як Іван, то мені більше працівників у відділі не треба». Івану доручали найскладніші справи, серед яких були позови прокуратури, конфіскації та кредитні борги. Його професійна діяльність часто супроводжувалася ризиками та погрозами, траплялися навіть зі зброєю. Але це ніколи не спиняло хлопця. Коли сестричка не хотіла йти по слідах брата – Іван переконував її: «Робота виконавця цікава, такого досвіду ти не матимеш ніде, тут ти зрозумієш наслідки неправомірного застосування закону.».
Завдяки своїй невтомній праці та рішучості, вже у 25 років Іван обійняв посаду керівника Рожищенського відділу державної виконавчої служби. Це було важливим досягненням у його кар’єрі. Одночасно, з підтримкою батьків, він придбав власний будинок у Маяках біля Луцька. Здавалося, його радості не було меж – Іван був щасливий, як мала дитина, і з впевненістю говорив: «Я всього доб’юся сам».
Якось, повертаючись додому з роботи пізно вночі, вони з другом помітивши пожежу, винесли з будинку, що палав троє дітей. Врятувавши цим три невинних життя. Тож якби не пізня затримка на роботі, ця історія мала б трагічний фінал.
Попри постійну зайнятість вродливий та галантний Іван ніколи не був позбавлений жіночої уваги. Проте, на жаль, сімейне життя з дружиною в нього не склалося.
Свій намір іти до війська, коли розпочалась збройна агресія росії, Іван не озвучував рідним до останнього. Вперше повідомив цю звістку 7 вересня 2014 року. Сестричка запитала чому він прийняв таке рішення, бо всі ж не все одно не підуть, а він їй безальтернативно відповів: «А хто піде, як не я?». Ця тема була закрита, бо сперечатися було даремно.
Службу Іван проходив у добровольчому батальйоні «Донбас», бо там служив його ліцейний друг Саша. Потім хлопець знайшов тут багато знайомих з університету. Військовий командир Семен Семенченко називає свого бійця загальним улюбленцем, бо де б не перебував Іван – завжди згуртовував навколо себе, швидко завойовував довіру й авторитет.
Про службу розповідав мало, зазвичай говорив, що все добре. Лише однієї лютневої ночі 2015 р. Іван щиро плакав у слухавку і нерозбірливо розповідав історію, що батько не зустрівся з сином. Наступного дня він опублікував пост, де розповів, що хлопці з його батальйону потрапили під обстріл. Батько і син, які несли службу, їхали на зміну один одному – загинули від ворожих куль.
У квітні 2015 Іван зателефонував до рідних з доброю новиною і радісним голосом у піднесеному настрої сповістив, що таки отримав військову посаду. Тепер він – вже сержант і скоро на звільнення.
30 квітня Катя зателефонувала до брата, щоб дізнатися як його справи і коли він приїде додому. Він був дуже заклопотаний, але пообіцяв повернутися 6 травня, а День перемоги провести разом.
2 травня 2015 року до сестри подзвонив побратим Івана Дмитро і порадив родині молитися. А наступного ранку, 3 травня о 6 годині сім’я Сотніків отримала трагічну звістку про непоправну втрату. Помер хоробрий воїн у лікарні міста Маріуполя від снайперського поранення, отриманого під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине на Донеччині.
Свою обіцянку вернутися 6 травня Іван виконав. Але, на жаль, повернувся додому вже на вічний спочинок. Саме цього дня Героя поховали на місцевому кладовищі у рідному селі Грудки.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно).
За наполяганнями земляків-волонтерів Благодійного фонду «Волинь SOS» — автомобілю, який вони подарували батальйону «Донбас», присвоїли ім'я його відважного бійця Івана Сотніка.
Доля відміряла Івану коротке, але яскраве життя, сповнене цілей, досягнень і мрій. Він назавжди залишив незабутній слід у серцях всіх, хто його знав. Був людиною, яка не просто жила, а дарувала світло і тепло іншим. Усі знайомі будуть пам’ятати його очі кольору неба, і веселий сміх, від якого хочеться сміятись і жити.
Вічна шана та слава Герою!
