Склезь Сергій Анатолійович
Сергій Анатолійович Склезь народився 27 листопада 1976 року в місті Камені-Каширському. Був другим сином у сім’ї. А згодом хлопчачу компанію Ігоря та Сергія поповнила і наймолодша сестричка Аліна. Діти дружно зростали разом. Хлопці взагалі були дуже близькими, поділяючи між собою всі радощі та негаразди дитинства. Батьки, Анатолій Панасович і Катерина Федорівна, старанно працювали, забезпечуючи сім’ю, а малеча тим часом радісно проводила дні в садочку. З кожним роком дорослішання Сергій та Ігор ставали більш самостійними, у кожного з хлопців були свої друзі, захоплення, але незважаючи ні на що, вони завжди залишалися близькими людьми.
У 1984 році хлопець почав навчання у першій школі рідного міста. Після її закінчення у 1992 році продовжив здобувати освіту у місцевому Камінь-Каширському ВПУ, опановуючи фах електрозварювальника. Ця сфера зацікавила Сергія, він був успішним студентом і отримав диплом з відзнакою у 1996 році. Далі, щоб поглиблювати свої знання і здобувати нові, хлопець вступив на навчання у ЛТДУ (нині Луцький національний технічний університет). Освітній процес перервався службою в армії.
Строкову службу Сергій проходив у морфлоті у столиці Криму – Севастополі. Та подальше життя із військовою справою пов’язувати не планував. Тож хлопець повертається до рідного Каменя-Каширського. Новоспечений моряк привабливої вроди, високого зросту і атлетичної тілобудови, охайний і педантичний з дитинства, приковував увагу місцевих панночок. Але та одна-єдина, на жаль, так і не зустрілася на життєвому шляху. Повернувшись до цивільних буднів Сергій їздив на заробітки, проживав у батьківській оселі. Вірною супутницею для молодого чоловіка була вудка, бо з юності був закоханий у риболовлю. Він завжди з нетерпінням чекав нагоди, щоб знову вирушити на водойму порибалити, де знаходив спокій і радість серед природи.
Важким випробуванням для сім’ї Склезів стала втрата старшого сина Ігоря. Сергій дуже гірко переживав раптову смерть рідного брата і ніяк не хотів змиритися з трагічною звісткою. Але життя йшло далі.
Дуже довірливі стосунки склалися у Сергія з татом. Хлопець завжди був щирий і відкритий з Анатолієм Панасовичем, ніколи не соромився виявляти при ньому свої справжні почуття та емоції. Вірив і в справжню чоловічу дружбу. Був компанійським, добрим, безкорисливим і відданим товаришем.
Коли в Україні почалася Революція гідності Сергій не став осторонь таких доленосних подій в державі. Таємно від мами, разом із друзями їздив у столицю на Майдан. А наприкінці серпня 2014 року добровольцем пішов на війну.
Сергія направили на рубіж Чернігівської та Сумської областей, у перший батальйон територіальної оборони «Волинь». Служив у хімічній розвідці. Спочатку перебував не на передовій, та зовсім скоро разом з побратимами опинився на Дебальцевському плацдармі.
24 листопада Сергій заступив на пост поблизу селища Ольховатка Донецької області. Фактично відразу почався мінометний обстріл вугільної шахти «Ольховатська». Накрило й блокпост. Сергій не встиг добігти до бліндажа – поруч із ним розірвалася міна. Смерть настала миттєво, адже осколок потрапив у голову. За іронією долі це була не Сергієва зміна, він вирішив піти замість товариша – і цим врятував йому життя, ціною власного.
27 листопада 2014 року, у свій 38-й день народження воїн навіки повернувся додому і був похований на місцевому кладовищі у Камені-Каширському поруч з рідним братом.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна шана та слава Герою!
