Ковзолович Валентин Петрович
Ковзолович Валентин Петрович народився 24 квітня 1977 року у с. Велика Глуша. Він був первістком у своїх батьків і став найстаршою дитиною, згодом у багатодітній сім’ї. Мама Домна Михайлівна згадує, що з трепетом очікувала народження малюка і коли народився хлопчик, то її щастю не було меж. Батько Петро теж радів появі сина – знав, що виросте помічник. Валентин ріс добрим і слухняним, а коли сім’я поповнювалася допомагав з молодшими дітьми.
З 1984 року по 1994 рік навчався у Великоглушанській середній школі. Веселий і щирий Валентин був старанним у навчанні й мав багато друзів. Після закінчення 11 класів Великоглушанської школи – продовжив освіту в обласному центрі. В Луцьку Валентин Петрович навчався на телемайстра.
Чоловіка шанували й любили односельці, бо був порядною людиною. Коли досягнув призовного віку в середині 90-х, пішов в армію. Півтора року відслужив у внутрішніх військах у Дніпропетровську, отримав звання молодший сержант. Тоді ж набув досвіду кінолога, який пізніше згодився під час війні.
Опісля працював в «Укртелекомі», доки його не призвали у 2015 році з Луцького військкомату. Під час АТО наш земляк перебував у гарячих точках Донбасу. Демобілізувався у 2016-му. Був нагороджений відзнакою президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «За бойові заслуги», «За відвагу».
Потім довгий період проходив реабілітацію. Тим часом проживав з батьками у Великій Глуші, підсобляючи їм у господарстві. Сестра Люба згадує, що її найстарший брат намагався завжди всім допомогти й ніколи не лишався осторонь чужих проблем. Сім’ї Любові Петрівни Валентин завжди допомагав впоратися з сіном, тому період сінокосу для неї завжди асоціюється з братом і теплими спогадами про нього. У вільний час Валентин полюбляв рибалити.
Після закінчення війни Валентин Петрович планував зробити ремонт у батьківській оселі. Тут на свята завжди збиралася чимала родина.
А ще Валентин дуже любив дітей. Друг дитинства Богдан Чайка називає полеглого товариша Валіком Снікерсовичем, бо він завжди приносив солодощі для малечі. З великою ніжністю відносився Валентин Петрович до своїх племінників. З заробітків завжди повертався з презентами для дітей своїх сестер, водив їх у розважальні центри, щедро обдаровував на свята. Коли всі з’їжджалися до батьківського обійстя довго гуляв з племінниками у лісі, що поруч з їхнім домом.
Звістка про повномасштабне вторгнення застала Валентина у Польщі, куди він у січні 2022-го поїхав на заробітки. Одразу вирішив повернутися, аби знову зі зброєю в руках гнати ворога. На початку квітня по дорозі з Польщі заїхав до Луцька, де заявив про своє бажання піти добровольцем. У спогадах брата Сергія Валентин Петрович постає сміливим, відважним, мужнім чоловіком, який жив, дорожив та дотримувався кодексу чоловічої гідності й честі. Обіймаючи молодшого брата у військкоматі, Валік дав йому настанову берегти батьків і був впевнений, що повернеться з перемогою.
Служив сержантом у 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Тільки три дні побув у частині й відразу поїхав на передову. Спочатку Валентин Петрович воював на Харківщині, потім на Донбасі. Останнє місце дислокації нашого земляка – с. Берестове Бахмутського району Донецької області. Саме там він і загинув 5 червня під час мінометного обстрілу на полі бою.
Поховали Героя у рідному селі Велика Глуша.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Вічна шана та слава Герою!