Лахай Андрій Олександрович
Дата народження: 08.12.1997 р. Сім’я складалася із батька – Олекандра, матері- Тетяни, двох сестер – Юлії та Олени, Андрійка та меншого брата– Валентина. Брати були нерозлийвода, бо різниця у віці лише рік і два місяці. Звичайна сільська родина.
Вступив у 2004 році до ЗОШ І-ІІІ ст. села Велика Глуша. Був тихим, спокійним та слухняним учнем. Завжди усміхнений, заряджав своєю енергією всіх навкруги. Був працьовитим, допомагав батькам по господарству, не цурався ніякої роботи. У 2015 році закінчив школу.
Після закінчення школи вступив на навчання до міста Києва, де отримав спеціальність діловода. Під час навчання його запам’ятали як дружелюбного, старанного, відповідального. Навчаючись у вихідні, ходив на підробіток, де працював разом із старшою сестрою Юлією. Колектив його любив за щирість та простий характер .
Після закінчення коледжу відправився на заробітки за кордон, зароблені гроші завжди віддавав батькам.
Коли у 2018 році призвали до лав армії, Андрійко, не обдумуючи, відразу пішов на службу. Прийнявши присягу в Київській області, відправився служити у Миколаївську область. Після завершення служби працював за кордоном та в Луцьку.
Він завжди любив порядок, його речі були акуратно поскладені, взуття чистеньке, як і мотоцикл. Любив їздити мотоциклом, створив в соціальних мережах свою групу ,,Авто-мото''.
Напередодні війни 23 лютого 2022 року отримав дзвінок, з'явитися 24 лютого у військкомат. Рідні просили його не їхати, на що він погодився. Та вранці 24 числа, сказавши тільки старшій сестрі про свої плани, не роздумуючи поїхав з другом Іваном, з яким разом призивались в армію, в Камінь-Каширський у військкомат. Пробули хлопці там декілька годин і їх відпустили додому. Зібравши необхідні речі за 20 хвилин, вони повернулися назад.
На початку служби говорив сім’ї , що знаходиться зовсім близько, хоча на той час боронив Київщину, Миколаївщину, а пізніше Донбас та Харківщину. Ніколи не жалівся, завжди запитував чи все добре вдома та запевняв, що скоро повернеться з перемогою.
31 березня поблизу м. Київ, Андрійко отримав поранення. Прикривши побратима собою так, як той не встиг одягнути бронежилет. Врятувавши друга, Андрійко отримав поранення в руку, спину та контузію. В госпіталі перебував не довго, за декілька днів повернувся на поле бою. І це був не єдиний раз, коли він був поранений та отримав контузію.
Андрійко мав звання старший солдат, був кулеметником 14 бригади, другого батальйону, шостої роти.
Мав кохану дівчину Марію, якій згодом хотів зробити пропозицію. Зі спогадів дівчини, Андрій ніколи не жалівся на своє складне життя, в нього завжди було все добре. Навіть коли він був у госпіталі, нікому не хотів казати, щоб не хвилювалися. Він зажди думав більше за інших, аніж за себе. В їхню останню зустріч , перед його загибеллю, він її заспокоював, казав, що все буде добре. Мав заплановану відпустку, через декілька днів планував приїхати додому, в рідне село. Марія каже: «Ніколи не забуду його очі, коли він проводжав мене у потязі, як же він не хотів повертатися в те пекло. Неможливо підібрати слів, щоб описати якою хорошою людиною він був. Він був найкращим…»
Андрій, був товариським, чесним, справедливим, сміливим, щирим та дуже добрим. Надавав допомогу побратимам при пораненнях, ніколи не залишав на полі бою, неодноразово і рятував життя. Вони його характеризували, як безстрашного воїна. При виконанні одного з бойових завдань, зустрівся з сусідом. Та не раз випадково зустрічав односельчан. Якими ж радісними були для нього ті зустрічі, так далеко від дому зустріти рідних людей.
Він був хоробрим Захисником. Йому пропонували навчання за кордоном, але Андрій відмовився. Завжди казав, що не лишу своїх друзів-побратимів.
Один візит був Андрія додому, і той не запланований. Приїхав хоронити побратимів, але батькам нічого не казав, хотів зробити сюрприз. Тоді вперше побачив свого племінника Артемчика, якому не було ще й місяця. Це був єдиний та останній візит сина додому, коли рідні побачили його живого. Вдруге Андрійко повернувся в домовині.
Любив свого племінника Дімку. Де б він не був і куди не їхав завжди привозив для нього гостинці. В останній раз Дімка чув свого дядька 27 лютого 2023 року. Він подзвонив привітати його з днем народження і запитати, який хоче подарунок, на що той відповів, що найкращий подарунок для нього буде, щоб дядько повернувся з війни.
14 березня 2023 року о 4 ранку пішов на завдання. Був прикомандирований до іншого батальйону. Загинув в селі Гряниківка Харківської області. На жаль, тіло побратими не мали змоги забрати, бо ворог зайняв їхні позиції.
Отримавши звістку, що Андрійка немає, тривали довгі пошуки, щоб знайти сина, але надія жевріла до останнього, що він живий…
8 червня відбувся обмін тілами захисників, там було тіло Андрійка. Зробили ДНК , знову довгі чекання та… підтвердження його загибелі.
7 грудня 2023 року ми повернули Андрія у рідне село, яке він так сильно любив. Мріяв, як усі люди, створити сім’ю, збудувати будинок, посадити дерево та виростити сина. Але так і не склалося, доля розпорядилася по-іншому. Хоронили Андрійка у день його народження, 8 грудня. Провести в останню дорогу приїхали його друзі з передової, рідні та просто знайомі. Андрій залишився у нашій пам’яті завжди усміхненим, радісним, люблячим, таким його пам’ятатимуть сім’я, усі друзі та знайомі.
За свою хоробрість був відзначений:
Почесним нагрудним знаком ,,За взірцевість у військовій службі " другого ступеня. 25.07.22р.
Почесним нагрудним знаком "Золотий хрест " 10.03.23р.
Та пам'ятною відзнакою «Князівський хрест Героя "Навіки в строю"» 21.05.24р.
Сестра написала щемливі рядки, присвячені Андрію:
Не плачте, рідні! Не сумуйте, мамо-тату!
За вас усіх віддав своє життя!
У серці вашім залишився я назавжди.
Моя душа полинула у небуття…
Не здався ворогу й не покорився,
І до останнього простояв у бою.
Я був героєм – ним і залишився,
Покинувши усіх, кого люблю…
Олена Шворак
Ковзолович Надія Сергіївна
